Острозька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №3

Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 419
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Педагогічна преса

Поради вчителям для поліпшення настрою

1. Будьте оптимістами! Педагогіка – наука оптимістична (утім, як і будь-яка наука, песимістичний тільки дилетант).

2. Не забувайте головного: діти – істоти парадоксальні (дорослі – теж).

3. Якщо в тебе з”явилося бажання вигнати учня з класу, вийди сам.

4. Учителю, вітайся з дітьми, це дуже важливо. Тоном, яким ви говорите "здрастуй”, теж можна виховувати і піднімати собі настрій.

5. Вмійте бути ледачим! Проблема педагогів у тому, що вони розвивають бурхливу діяльність, але забувають думати про себе. Пам”ятайте: думати про себе – ваш головний обов”язок.

6. Хваліть себе самого тричі на день: уранці, удень і ввечері. Застосовуйте таку магічну формулу самонавіювання:”Я геніальний, найкращий педагог. Усім педагогам педагог, мене діти слухаються, мене батьки поважають, мене адміністрація любить, а як я сам себе люблю, цього і не висловити”.

Практичні рекомендації педагогам

      Бар’єри  у спілкуванні вчителя: можуть виникнути непомітно, і спершу вчитель може і не усвідомлювати їх.  Однак, якщо причину, яка породжує утруднення в спілкуванні, не усунено, то це призводить до формування негативного стилю спілкування.  Серед багатьох чинників, котрі впливають на особливості організації взаємодії між учителем і учнем, особливе значення мають соціальний, психологічний, фізичний і смисловий(когнітивний) бар’єри.

  • Соціальний бар’єр зумовлений домінуванням рольової позиції вчителя в системі педагогічної взаємодії. Вчитель підноситься над особистістю учня, постійно демонструє свій соціальний статус.
  • Фізичний бар’єр пов’язаний з організацією фізичного простору взаємодії. Педагог неначе віддаляє себе від учнів, намагаючись сховатися за  стіл, стілець чи в куток.
  • Смисловий бар’єр пов’язаний з неадаптованим до рівня сприйняття школярів мовленням учителя, яке занадто насичене незрозумілими словами, науковими термінами, що  вживаються без коментаря. Це стає причиною зниженням інтересу, утворює дистанцію у взаємодії.

Психологічні бар’єри спілкування вчителя (за В. Кан-Каликом):

- незбіг настанов: учитель приходить на урок із цікавим задумом, захоплений ним, а учні байдужі, незібрані, неуважні, внаслідок чого вчитель нервує;

- боязнь класу. Цей бар’єр характерний для вчителів-початківців, вони непогано володіють матеріалом, добре підготувалися до уроку, але сама думка про контакт із дітьми їх лякає;

- відсутність контакту: вчитель входить до класу і замість того, щоб швидко організувати взаємодію з учнями, починає діяти «автономно» (наприклад, робить записи на дошці);

- звуження функцій спілкування: педагог враховує тільки інформаційні завдання спілкування, залишаючи поза увагою  соціально-перцептивні, комунікативні функції спілкування;

- негативна установка на клас:  попередній негативний досвід спілкування з цим класом чи учнем;

- боязнь педагогічних помилок (запізнитися на урок, не вкластися в час, неправильно оцінити відповідь дитини);

- наслідування: молодий учитель наслідує манери спілкування іншого педагога, придушуючи власну педагогічну індивідуальність.

Чинники, які  ускладнюють  спілкування

  • Прогнози
  • Накази, безапеляційні розпорядження
  • Негативна критика
  • Образи, образливі порівняння, прізвиська
  • Репліки-пастки або натяки  без розкриття важливої інформації
  • Допит
  • Похвала з докором
  • Упереджений діагноз мотивів поведінки
  • Ущипливі поради
  • Переконання логікою
  • Відмова від обговорення питання або зміна теми
  • Змагання
  • Заспокоєння, заперечення.

Колись Конфуцій сказав: „Володіти собою настільки, щоб поважати інших, як самого себе, і поводитися з ними так, як ми бажаємо, щоб з нами поводилися, - ось, що можна назвати вченням про людинолюбство”.

Показником комунікативної компетентності людини є впевненість.

Невпевненість у собі й своїх силах , зазвичай  пояснюється наявністю у людини комплексу неповноцінності.  Почуття неповноцінності переважає тоді,  коли в людини  недостатньо розвинений  соціальний інтерес  і  вона  починає прагнути особистісної переваги.  Для неї більш  важливо, коли конкретні досягнення  слугують накопиченню  успіху,  похвал, престижу.   Розвивати упевненість можна працюючи над собою постійно.

 Психологи схильні вважати  здібність до мовленнєвого спілкування природженою.  Та велике значення для розвитку цієї здібності має відповідна система виховання. Для її розвитку потрібні насамперед професійне самопізнання і професійне самовиховання.

Шляхи поліпшення спілкування.

Слід оволодіти конфліктною ситуацією, зняти взаємну емоційну напруженість. Передусім потрібно зняти напруженість м’язів, скутість, подолати недоцільні рухи. Міміка, поза, жести  мають не лише виражати внутрішній стан, а й впливати на нього позитивно.

Своєю поведінкою вчитель  не має впливати на партнера, подолати його ефективність. Цьому сприятиме доброзичлива посмішка,  контакт поглядів, пауз.

 Потрібно зрозуміти мотиви поведінки співрозмовника. Звернення до     аналізу знижує емоційне напруження. Варто відмовитися від оцінок, насамперед негативних, висловити розуміння труднощів партнера, показати йому свій стан і почуття.

Слід погодити цілі спілкування. Виявити те, що поєднує з співрозмовником, знайти спільний погляд, продемонструвати можливість синхронізації дій.

Доцільно закріпити свою позицію вірою в можливість продуктивного результату взаємодії, висловити надію на продовження контактів.

 Мудрість Сходу каже: „Навіть якщо ми не змінимо обставини, ми можемо змінити своє ставлення до них”.

                                                            

                                                         Психологія   виховання

      Виховання становить головну внутрішню сутність навчання і ґрунтується на трьох складових: діяльності, спілкуванні, взаєминах.

Виховання в широкому розумінні – це функція суспільства, яка забезпечує його розвиток через передавання новим поколінням людей соціально-історичного досвіду попередніх поколінь відповідно до вимог часу.

У вузькому розумінні виховання – це процес свідомого, цілеспрямованого й систематичного формування особистості, який здійснюється в межах і під впливом соціальних інституцій (родини, виховних і навчальних закладів, установ культури, суспільних організацій, засобів масової інформації тощо) з метою її підготовки до повноцінного життя й самореалізації у суспільстві, до життєдіяльності в різних сферах соціальної практики (професійно-трудової, сімейно-побутової, суспільно-політичної й культурної) та до виконання певних соціальних функцій, сприйняття соціальних ролей.

Виховання є основною ланкою соціалізації. Воно органічно пов’язане з навчання і разом із ним є складовою частиною системи суспільної освіти, в межах якої здійснюється спрямована соціалізація людського індивіда. Але навчання зосереджене на педагогічному аспекті становлення пізнавальних здібностей людини та її компетентності в різних сферах предметного буття, а основною метою виховання є розвиток мотиваційно-потребнісної й емоційно-вольової сфер особистості, формування її соціальної компетентності, моральної свідомості та моральних звичок і способів поведінки.

Предметом психології виховання є вивчення психологічних закономірностей формування свідомості людини як особистості в умовах цілеспрямованої організації педагогічного процесу. Психологія виховання розглядає виховання як процес, що здійснюється при взаємодії вихователів і дітей, взаємодії самих школярів, які є не лише об’єктами, але й суб’єктами виховання.

Одним із основних завдань психології виховання є вивчення психологічних механізмів формування особистості, які постають необхідною умовою успіху перетворення виховних вимог суспільства у внутрішні регулятори поведінки й діяльності підростаючої особистості.

Розкриваючи психологічні механізми формування морально-вольової сфери особистості, моральної свідомості, моральних уявлень, понять, принципів, переконань, моральних почуттів, звичок і способів поведінки, в яких проявляється ставлення до інших людей, суспільства, психологія виховання виявляє загальні закони активного „проектування” підростаючої особистості, принципи, умови й специфіку організації виховного процесу на різних вікових етапах.

Взаємини учнів у дитячому колективі, їх ставлення до оточуючої дійсності та самовідносини школярів детермінуються взаєминами „вчитель – учень”.

Вплив учителя на учнів здійснюється шляхом використання механізмів переконування, навіювання, наслідування, зараження, рефлексії.

Переконування  дещо відрізняється від переконання і включає у себе теоретично обґрунтовані (логічні) прийоми, за допомогою яких певна інформація органічно поєднується зі сферою інтересів школярів. При цьому доводиться істинність чи хибність певних інформаційних повідомлень, їх значущість.

Метою переконування є підведення дітей не тільки до розуміння певних положень, а й до внутрішнього їх прийняття.

Через механізм навіювання (сугестія) відбувається вплив, перш за все, на почуття, а через них – на розум і волю особистості, внаслідок чого сприймання інформації із певного джерела є некритичним та мало усвідомленим. Навіювання пов’язане як з фізіологічними, так і з психічними властивостями дітей і ґрунтується на властивості слова оживляти, активізувати наявні й формувати нові асоціації між подразниками першої та другої сигнальних систем. Тобто через слово учень зможе засвоїти не тільки відповідні поняття, а й образ поведінки.

Сприймання навіюваних ідей може здійснюватися несвідомо, без втручання активного мислення (некритичне сприйняття, що полягає в економії розумової енергії).

Виділяють пряме, опосередковане, довільне, мимовільне навіювання.

Наслідування – мимовільне або довільне копіювання дітьми дошкільного і молодшого шкільного віку вербальних та поведінкових реакцій спрямованості батьків, родичів, учителів.

Зараження – процес передачі емоційного стану (захоплення, тривоги, радості, ентузіазму, сміливості) від одного індивіда до іншого, які безконтрольно сприймаються й відтворюються людьми в ситуації їх безпосереднього спілкування.

Рефлексія – самосприйняття себе з позиції партнера по спілкуванню, осмислення суб’єктом того, якими засобами і чому він справив те або інше враження на партнера зі спілкування.

Залежно від об’єкта прикладання й змісту виховних впливів виділяються такі види виховання: моральне, трудове, естетичне, суспільно-політичне (ідеологічне), релігійне, фізичне, статеве і т. ін.

Вивчаючи закономірності психічної активності людського індивіда в умовах виховного впливу, психологічні умови ефективного виховання, самовиховання особистості, а при суспільній необхідності і перевиховання її, психологія виховання досліджує механізми дії цих впливів на формування психосоціальних якостей людини (її статусу, ролей, внутрішньої позиції і ціннісних орієнтацій, мотивації й характеру, світоглядних переконань).

Таким чином, психологія виховання досліджує психологічні особливості й закономірності формування людини як особистості в умовах цілеспрямованого педагогічного впливу.

Метою виховання з погляду гуманістичної психології є „повноцінно функціонуюча людина”, тобто свідомий й активний соціальний індивід, який може реалізовувати себе в особистісному рості та самоактуалізації в діяльності й спілкуванні з іншими людьми. Завданням виховання при цьому є забезпечення  дитині можливості саморозвитку, сприяння її пошукові власної індивідуальності. Для цього необхідно не нав’язувати їй готових рішень, а стимулювати її роботу по особистісному зростанню, але практично необмежено. К. Роджерс визначив умови, при яких виховання може відбутися як повноцінний і важливий для розвитку особистості процес, а саме:

– вихованці розв’язують у процесі педагогічної взаємодії проблеми, які цікаві й значимі для них;

– вихователь проявляє позитивне ставлення до вихованця, приймаючи його таким, яким він є;

– він проявляє емпатію до учня, тобто демонструє здатність правильно розуміти його внутрішній світ бажань, емоцій і почуттів та цінностей, дивитись на світ його очима, залишаючись при цьому самим собою;

– вихователь відчуває і поводить себе в ставленні до вихованців вільно, тобто сміливо виражає себе такою людиною, якою він є;

– він центрований на учневі, створює психологічно комфортні умови для вільного самовиявлення вихованця, виконує функцію стимулятора в процесі морального самовизначення особистості дитини шляхом включення її у виховний процес моделей ситуацій та колізій, значимих для неї.

Методами виховання як конкретними способами впливу на свідомість, почуття та поведінку дітей за таких умов є дискусії, рольові ігри, обговорювання ситуацій, аналіз і розв’язування конфліктів. Особливо корисними для створення сприятливого психологічного мікроклімату виховного процесу вважається використання таких прийомів спілкування з дитиною, як активне, розуміюче слухання, демонстрація безумовного приймання дитини, позитивної уваги до неї, Я-висловлювання, візуальний (очі в очі) та фізичний контакти з дитиною.

Виховні впливи за ступенем стимуляції різних типів психічної активності вихованців:

1. Інтелектуальні, які стимулюють міркування й роздуми особистості щодо обставин її соціального буття, пошуків і усвідомлення смислу власного існування, її особистісну рефлексію. Такі впливи здійснюються із використанням методів переконування (діалог, розповідь, доведення, бесіда, диспут).

2. Емоційні, тобто ті, які активізують переживання й почуття людини як об’єкта виховного впливу, апелюють до її ставлення, до самої себе й до ціннісних орієнтацій, ідеалів і життєвих переконань (методи переконання, створення виховних ситуацій, рольова гра, змагання).

3. Вольові, спрямовані на активізацію й розвиток саморегулятивної активності вихованця як суб’єкта власної життєдіяльності (привчання, метод доручень, метод прикладу, система перспективних ліній).

За психічними станами виділяють виховні впливи, які полегшують або пригнічують активність вихованця, мобілізують його сили або ж астенізують його. У соціально-психологічній літературі такі впливи називають фасилітуючими.

Фасилітуючий вплив це стимулюючий вплив активності педагога на учня, внаслідок якого поведінка останнього стає вільнішою, невимушеною і продуктивнішою порівняно з її попередніми проявами. За таких умов дитина переживає стан радості, відчуває приплив сил і бажання активних дій. Серед методів виховання такий стимулюючий ефект мають схвалення, заохочення, створення ситуації успіху, система перспективних ліній.

Інгібіційний вплив обмежує, пригнічує, гальмує активність людини (заборони, погрози, загрози, покарання). Наприклад, перенесення оцінки поведінки дитини в конкретній ситуації на оцінку її особистості в цілому.

За формою організації виховного процесу:

1. Індивідуальні – розраховані на конкретного вихованця.

2. Групові – зорієнтовані на виховну роботу з невеликою групою людей, об’єднаних спільними інтересами.

3. Масові – передбачають участь великої кількості учнів.

За інтенсивністю і складністю впливу:

1. Психологічно сильний вплив усвідомлюється людиною, збуджує її емоційні переживання, спонукає до зміни, коригується поведінка.

2. Психологічно слабкий вплив вихованець не усвідомлює, емоційно не переживає. Такий вплив не викликає зміни поведінки учня і є наслідком недостатнього врахування педагогом вікових та індивідуальних особливостей вихованців.

За простотою – складністю виховного впливу розрізняють виховні дії, які можуть охоплювати більшу або меншу кількість рівнів відображення людиною дійсності, починаючи від психофізіологічного й закінчуючи особистісним.

Від виховання до самовиховання. Самоактуалізація, самореалізація й самоствердження особистості відбувається протягом усього життя. Важливим шляхом їх здійснення є самовиховання.

Самовиховання – це процес цілеспрямованої роботи над розвитком (духовним, розумовим, моральним, вольовим, естетичним, фізичним) і самовдосконаленням людини – від підліткового віку до зрілості, вдосконалення й усунення негативних рис характеру.

Теорія цілеспрямованого самовиховання складається з трьох взаємопов’язаних і взаємозумовлених процесів:

1. Самопізнання. Перш ніж виховувати себе, потрібно вивчити себе як особистість. Прийоми самопізнання: самоаналіз і порівняння себе з іншими людьми – позитивними; сприймання критики від товаришів; спостереження за собою ніби з боку; щоденне підбиття підсумків дня й оцінювання правильних чи неправильних дій; поступове вироблення до себе самокритичного чи об’єктивного, не заниженого ставлення.

2. Самоутримування від негативних думок, учинків поведінки. Прийоми: самонаказ на стримування, самовідмову, самозаборону, самонавіювання, самопокарання.

3. Самопримушування до здійснення позитивних дій, учинків, добрих справ.

Існують різні сфери самовиховання, кожна з них має свої особливості.

Самовиховання в інтелектуальній, духовній сфері набуває вигляду самоосвіти, яка може бути організованою (навчання на заочному відділенні) чи спонтанною формою (читання спеціальної чи науково-популярної літератури, участь у експедиціях). Тут головне спрямування робиться на саморозвиток пам’яті та мислення людини, її творчої уяви. Крім того, інтелектуальному саморозвитку сприяють: логіка – наука про закономірності, форми мислення, що перетворилась у розгалужену систему знань про мислення, включаючи і математичну обробку логічних категорій; мнемоніка – прикладна наука про прийоми розвитку і саморозвитку пам’яті, що містить вивчення закономірностей і механізмів людської пам’яті; евристика – наука про творчу уяву людини, її можливості, засоби творчого саморозвитку.

Самовиховання в морально-психологічній сфері полягає у самоконтролі за виявленими у себе недоліками й вадами характеру. Тут самовиховання може перетворитися на перевиховання. Основним є бажання бути самостійним у своїх вчинках, безпомилково оцінювати ситуацію навколо себе і робити якомога менше помилок.

Самовиховання у фізично-спортивній або гігієнічній сфері полягає у тренуваннях, виконанні лікарських порад, стеженні за своїм здоров’ям.

Важливо зазначити, що виникнення в особистості потреби в самовихованні є свідченням результативності виховних педагогічних впливів сім’ї, школи й інших суспільних інституцій. Така установка доводить факт прийняття вихованцем цілей суспільного виховання, його прагнення до самоорганізації й свідомого управління власною життєдіяльністю, реальним свідченням чого виступає активна самовиховна діяльність особистості молодої людини як суб’єкта власного саморозвитку.

                                                                                                       

Календар
«  Листопад 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Архів записів
Друзі сайту
  • Створити сайт
  • Все для веб-майстра
  • Програми для всіх
  • Світ розваг
  • Кращі сайти Рунету
  • Кулінарні рецепти
  • Copyright MyCorp © 2018 Конструктор сайтів - uCoz